Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець Ігор Бойко розповідає про нещодавню зустріч ректорів греко-католицьких семінарій, про теперішніх семінаристів і свої поїздки на схід України, зокрема, на Харківщину. Він також ділиться своїми думками про те, як плекати надію в ці темні часи. «Те що Україна воскресне, я не маю найменшого сумніву, але ми переходимо зараз через Страсну П’ятницю», – каже він.

«Ми є для того, щоби бути серед людей, бути з людьми в ті моменти, коли їм важко», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець Ігор Бойко. Минулого тижня він перебував у Римі, де взяв участь у пленарній зустрічі Патріаршої комісії УГКЦ в справах духовенства, що проходила від 12 до 15 травня 2024 року. Наш співрозмовник розповів про виклики, які стоять перед семінаріями й семінаристами в обставинах війни, про спільне та відмінне у програмах семінарій, про досвід поїздок на схід України, супроводжуючи італійських доброчинців, які возять туди гуманітарну допомогу.

Священик розповів також про коротку зустріч ректорів семінарій зі Святішим Отцем, що відбулася після загальної аудієнції на площі Святого Петра. «Ми подякували Святішому Отцеві за те, що він заохочує світ молитися за Україну, подякували за всі його старання, які він робить для того, щоб відбувся обмін полоненими, також звільнення дітей, які були примусово вивезені до Росії», – підкреслив він .

Попереднього разу отець Ігор був у Римі у лютому цього року, коли брав участь у пленарній асамблеї Папської академії «За життя». Щоразу, коли він приїжджає до Риму, він старається робити свій внесок у те, щоб «нагадувати про Україну світові», який «втомився» слухати про війну.

Отче Ігорю, розкажіть, будь ласка, що цього разу привело Вас до Риму?

Цього разу мета мого приїзду до Риму – це зустріч Патріаршої комісії у справах духовенства Української Греко-Католицької Церкви, яка щорічно відбувається в різних містах. Останніми роками ми мали такі зустрічі в Україні, кожного разу в іншій семінарії. З причини пандемії, а потім з причини війни, ми не могли зустрітися в Римі, хоча в наших планах була така зустріч. Але цього року ми вирішили, щоб усі ректори греко-католицьких українських семінарій з усього світу – з Аргентини, Бразилії, Америки, Канади, Німеччини, з Польщі і України – могли приїхати до Риму, і тут мати таку зустріч, яка тривала чотири дні для того, щоби подивитися, яким є стан справ наших семінарій, як відбувається формація, виховання, навчальний процес в семінаріях під час війни, перед якими новими викликами ми стоїмо як Церква, як готувати наших семінаристів, майбутніх душпастирів, до того, що вони одного дня будуть працювати з тими ранами, яких сьогодні зазнає український народ з причини війни. Ми мали нагоду слухати дуже цікаві доповіді: і отця Роберта Лисейка [ред. Протоархимандрита Василіянського Чину], і професора Ганса Цольнера з Григоріанського університету [ред. Директор інституту антропології], ми також ділилися особистим досвідом того, як ми переживаємо ці дні. Це не тільки нагода приїхати до Риму, побути разом, але також і провести різного роду зустрічі. Вчора [ред. 14 травня] наша Патріарша комісія у справах духовенства також мала нагоду зустрітися з Послом при Апостольській Столиці паном Андрієм Юрашем, ми говорили про ситуацію в Україні, про стосунки між Ватиканом і Україною. Сьогодні [ред. 15 травня] ми мали також нагоду бути на аудієнції зі Святішим Отцем, відвідали Дикастерію для Східних Церков.

Отож, мета цього візиту до Риму – це бути разом, але також і свідчити про Україну, говорити про Україну, бо мабуть, є небезпека того, що світ втомлюється. Деколи я маю нагоду говорити з італійцями, і вони кажуть: “Ну, може, вже забагато. Може, вже треба зупинити цю війну”. Говориться також про те, чи давати зброю, чи не давати зброю. Я думаю, що саме наша позиція і наше свідчення полягає в тому, що ми стоїмо, ми боремося, ми хочемо захищати себе і маємо право на те, щоб захищати себе. І це нагода свідчити іншим про те, ким ми є і що відбувається справді в Україні. Тому ми сьогодні є тут, в Римі.

Як Ви вже сказали, під час загальної аудієнції Ви мали можливість поспілкуватися зі Святішим Отцем. Розкажіть, будь ласка, трішки більше про цю зустріч.

Наш сьогоднішній день [ред. 15 травня] розпочався з того, що ми разом з Преосвященним владикою Богданом Данилом, який є Головою нашої Патріаршої комісії, помолилися на гробі святого священномученика Йосафата в базиліці Святого Петра, а відтак мали нагоду бути на загальній аудієнції зі Святішим Отцем. І під час цієї аудієнції Папа говорив про любов, він говорив також про любов до ворогів. І в контексті євангельського уривку, який він коментував, наприкінці сказав, що ми не можемо забувати Україну, не можемо забувати народ України, який потерпає від війни, і наголосив на тому, що війна – це дуже погана річ, що війна ні до чого доброго не веде. Він закликав, щоби люди у світі молилися за мир в Україні і також у цілому світі. Після загальної аудієнції ми мали нагоду також особисто зустрітися зі Святішим Отцем: він підійшов до всіх отців ректорів, до нашого владики Богдана Данила. Я йому представив, хто ми є, яка мета нашого візиту, чому ми тут зібралися в Римі. Я згадав, що між нами є також і священники з інших країн, є також з Аргентини, і він дуже зрадів, що є священики з Аргентини. Було видно навіть, що в нього настрій піднявся: він розпитав, хто з Аргентини, і відразу перейшов на іспанську мову. Він пригадав про отця Степана Чміля, українського священика в Аргентині, з яким в нього були дуже тісні стосунки, і сказав, що для нього він є прикладом священства і що в такий спосіб ми маємо виховувати і наших семінаристів. Ми подякували Святішому Отцеві за те, що він заохочує світ молитися за Україну, подякували за всі його старання, які він робить для того, щоб відбувся обмін полоненими, також звільнення дітей, які були примусово вивезені до Росії. І видно було, що Папа справді готовий був почути нас, і з тим, що ми йому сказали, він поїхав далі, щоб зустрічати інших паломників, які були на цій площі. Тому зустріч була короткою, але мені здається, що ми передали те, що ми хотіли сказати Папі: з одного боку, це подяка, а з іншого боку, це нагадати, що світ сьогодні справді потребує покладати велику надію на Бога, Який через молитву може допомогти нам здобути бажаний справедливий мир, якого всі ми так хочемо.

Повертаючись до теми зустрічі ректорів семінарій в Римі. Що би Ви хотіли сказати про теперішніх семінаристів?

Бачите, ми маємо в семінаріях молодих хлопців, які приходять за своїм покликанням до семінарії для того, щоби, перебуваючи в семінарії шість-сім років, могти розпізнати, чи це їхнє покликання, чи не їхнє покликання, а відтак вже йти до священства…

Це цікаво почути, бо вважається, що ті, що прийшли до  семінарії, вже вирішили бути священиками.

Я скажу, що це не зовсім так. Наприклад, коли я вже був на посаді ректора, була така ситуація, коли до семінарії прийшов один хлопець, і на другому курсі він сказав мені: “Отче, Ви знаєте, я прийняв рішення, що я більше не буду навчатися в семінарії. Я прийшов у семінарію, бо мій брат пішов сюди вчитися, і він мені дуже багато гарних речей розказував про семінарію, і я тоді зрозумів, що це добре місце, де мені буде добре. Я не мав покликання до семінарії, але я прийшов, щоб зрозуміти, чи в мене є покликання до семінарії, чи нема. І тепер я розумію, що в мене точно нема покликання до семінарії, але я хочу в житті робити щось добре в інший спосіб”.

Те, що Ви кажете, на мою думку, є дуже важливим, бо це може спонукати молодих людей ставати на цей шлях для того, щоб зрозуміти, власне, своє покликання і, тим часом, навчитися чогось корисного.

Тому ми і називаємо це шляхом розпізнавання: тобто я приходжу, починаю жити семінарійним життям, дотримуюсь розпорядку, є певні правила, є навчання, є молитва, є праця, є служіння, є багато інших речей, яким живе семінарист. І в ході перебування в цьому формаційному процесі я розумію: “Так, це та дорога, якою я хочу йти, мені це подобається, я відкритий, я готовий служити людям і Богові. Я готовий бути душпастирем”, або хтось каже: “Я відчуваю, що це не моє”. Людина це відчуває сама, або робить розпізнання з допомогою наших духівників, сповідників. І тоді хтось може залишити цю дорогу. Бувають випадки, коли ми, як настоятелі, бачимо, що хтось не сприйнятливий до цього. Ми звертаємо увагу один, другий раз, третій раз. Але хтось каже: “Я вже не можу себе змінити”, або не має успіхів у навчанні, інколи це може бути лінивство, можливо, якісь інші причини. І тоді ми кажемо: «Брате, може, ти на рік зупинися з навчанням, попробуй щось інше в житті, але якщо будеш відчувати, що це твоє, то повертається до нас». І є такі випадки, коли хтось може повернутися, є випадки, коли хтось не повертається, але віднаходить свою дорогу в житті.

З війною ми розуміємо, що є багато нових викликів, бо переживаємо і тривогу, переживаємо страх. Багато наших семінаристів сьогодні мають своїх батьків, братів, які є на війні, тому ця тривога і турбота переповнює серця молодих юнаків. Отож, наше завдання також, як настоятелів, ректорів семінарій – намагатися зрозуміти, як ми можемо допомогти хлопцям. Бо ми, як священики, можемо допомагати, але бувають ситуації, коли, можливо, більшу користь вони можуть отримати від розмови з психологом чи з психотерапевтом, який може допомогти подолати ці труднощі, які зараз приходять молоді юнаки. Тому тісно співпрацюємо із Хабом ментального здоров’я “ДіяТи”, який є у Львові, куди хлопці можуть приходити на певні консультації, чи навіть семінаристи з інших семінарій користуватися тими послугами онлайн в такий спосіб, щоби пережити в більш спокійний спосіб ці всі виклики, перед якими ми сьогодні стоїмо.

Повертаючись до теми співпраці між семінаріями: наскільки програми семінарії є уніфіковані на рівні всієї Греко-Католицької Церкви?

Був такий час, коли ми виходили з тих обставин, в яких ми знаходилися. На початках, коли Церква лише вийшла з підпілля, була необхідність в дуже швидкому часі підготувати кандидатів до священства. І тоді навчання тривало дуже коротко, це були найважливіші курси, які хтось міг пройти, опісля відбувалися свячення, і такий священик приступав до свого служіння. Але з часом зрозуміли, що має бути укладена програма, яка би була максимально уніфікована між усіма семінарами. Ця програма була укладена і затверджена Синодом наших єпископів. Тому станом на сьогодні ми можемо говорити про те, що 80% предметів, які викладаються в наших семінаріях в Україні, є уніфікованими між усіма семінаріями, але двадцять відсотків завжди можуть залишатися такими, які та чи інша семінарія вважає необхідним доповнити або на чому можуть ставити свій наголос. Є також певні курси, яких від нас можуть вимагати знаки часу. Інколи Синод каже, що потрібно додати певний курс. Тому ми, слухаючи рекомендації також і нашого Синоду, слухаючи також і те, що нам говорить Католицька Церква, бо навчання Католицької Церкви оновлюється, відповідно, можемо додавати поодинокі курси, поодинокі предмети у цю навчальну програму, яку мають семінаристи. Але назагал це є навчання, яке триває шість років, і плюс підготовчий курс, отже, це сім років формації та навчання в стінах семінарії, щоби в майбутньому бути добрими душпастирями.

Наскільки я знаю, окрім обов’язків як ректора духовної семінарії у Львові, Ви під час війни допомагаєте деяким організаціям привозити гуманітарну допомогу на схід України, особливо в Харків. Розкажіть, будь ласка, про ваші останні поїздки до Харкова.

Це цікавий досвід, який я думаю, залишає певні спогади на все життя. Розпочалося все ще від початку війни, коли італійці почали приїжджати до Львова, щоби підтримувати біженців, які були і в нашій семінарії, і в різних парафіях, і в різних відділах Карітасу, і в місцях поселення біженців. Але відтак ми почали їздити на Схід. Я мав нагоду десять разів бути в Харкові, в Харківській області і два рази в Херсоні. Останні дві наші поїздки були в часі Великого Посту. Ми були в Харкові, зокрема, на деокупованих територіях, дуже близько до лінії, де проходять бойові дії. Ми були в одному селі разом із сільським головою, де було дуже багато людей, які повернулися до своїх домівок, але оскільки лінія фронту пролягає лише за дванадцять кілометрів від їхнього селища, перебувати там було дуже небезпечно. Тому ми приїхали, люди зібралися дуже швидко, бо італійці з півночі Італії, з такої організації, яка називається “Amici in cordata nel mondo” (з італ. Вервечка друзів у всьому світі), приїхали туди, власне, для того, щоби цю допомогу роздати особисто. Я ніколи не забуду, коли ми зустрічали навіть військових, які перебувають там, досить близько на лінії фронту, і італійці, старші чоловіки, підходили, обнімали наших хлопців і так зворушливо, навіть зі сльозами на очах дякували їм за те, що вони, охороняючи Україну, сьогодні охороняють також і Європу, охороняють їхні сім’ї. І тому для мене це такий був зворушливий момент. Це були хлопці із Західної України: один був з Тернополя, хтось інший був з Косівщини… І ти розумієш, що всі ці молоді хлопці сьогодні там, щоби захищати нас. Відтак ми мали нагоду оглянути це село, але оскільки ми були занадто близько до лінії, де відбуваються бойові дії, то військові нас попросили покинути територію, оскільки була небезпека обстрілів. І тому ми мусіли швидко повертатися. Тобто основна наша мета – це підтримувати людей і бути поруч. Ми не можемо багато зробити, але люди вдячні за те, що ті, хто до них їде, не забуває про них, люди не чуються самотніми, бо найважче, мабуть, у всіх тих ситуаціях, це коли ти не маєш нікого поруч, коли розумієш, що в тебе безвихідна ситуація, коли в тебе руки опускаються, бо твій будинок знищено, все те, що ти міг збудувати і здобути впродовж двадцяти-тридцяти років, більше цього немає. Але тут є хтось, хто приїжджає, хтось тобі подає руку допомоги, хтось дає певні речі, які тобі послужать, нехай на якийсь період часу, але ти розумієш, що бодай два-три, чи чотири тижні твого життя є забезпечені – хтось про тебе подбав. І тому, власне, ця солідарність, ця гуманітарна допомога, підтримка наших людей, є дуже важливою.

Коли ми були в Харкові, мені запам’ятався момент, коли ми пішли на місце поховання наших новітніх героїв, поховання багатьох наших хлопців, які віддали своє життя за кращу долю українського народу. І я побачив, що на одній могилі сиділа молода дівчина. Я підійшов до неї (я тоді був у підряснику), і також сів біля неї біля тої могили. Вона плакала. Я витягнув хустинку і дав їй. Я кажу: “Це хтось був з ваших рідних?”. Вона каже: “Це мій чоловік”. Я кажу: “Він ще мав когось з рідних?” Каже: “Ні, тато його помер ще в 2014 році, а мама за два місяці перед тим, як він помер”. І трошки поговорили з нею. Вона плаче… Я запитав, що він любив. Вона каже: “Він любив велосипеди”. Я кажу: “Знаєте, що? На пам’ятку про те, що його більше немає, зробіть турнір на велосипедах в честь його імені”. І вона усміхнулася, можливо, це була перша усмішка від того часу, коли загинув її чоловік. І я кажу: “Давайте разом з вами помолимося”. Я помолився молитву «Отче наш» і ще одну молитву. А вона робить таку паузу, і каже: “А я не знаю, що таке молитися. Я ніколи в житті не була в церкві”. І я зрозумів, що в ті моменти ми не випадково є там: ми є для того, щоби бути серед тих людей, бути з тими людьми тоді, коли їм важко. І я їй сказав: “В Харкові є вулиця Гвардійців Широнінців. Там є наша греко-католицька церква, там є наш єпископ, є наші священики, сестри монахині. Прийдіть туди колись. Вони Вам допоможуть в той момент, коли Вам важко, Ви переживаєте втрату свого чоловіка”. А вона каже: “А я хочу до свого чоловіка…”. Я кажу: “Я розумію, що це бажання бути разом, але не треба з цим жити, Ви перейдете через цю втрату. Вам треба просто знайти когось, хто допоможе Вам зараз, в цей момент жалоби, не почуватися самотньою”. І наприкінці, коли я вже відходив, вона каже: “Дякую, що Ви до мене підійшли”. Бо на цьому цвинтарі не було нікого: великий цвинтар, порожній: лише та одна жінка, яка там сиділа і плакала біля могили…

Тому всі ці поїздки на схід, насамперед, мені багато дають. Ми розуміємо, що люди сьогодні справді переживають великі труднощі, переживають великі втрати, але, одночасно, ми, як Церква, маємо бути з нашими людьми, які потребують надії. Немає людини, яка би не страждала, але людина в своєму стражданні має жити надією, і ця надія має допомогти людям відкриватися на Бога, відкриватися на інших людей, щоб мати цю постійну підтримку, і це ми свідчимо.

Надія, мабуть є невід’ємною частиною людського буття. Тобто, якщо людина втрачає надію, вона втрачає якусь частину своєї людяності. І, напевно, ті, що самі в собі плекають надію і допомагаючи іншим не втрачати її, то це, можливо, найперша справа милосердя.

Навіть сьогодні Папа Франциск, коли говорив свою промову на загальній аудієнції, цитував апостола Павла, який каже, що є віра, надія і любов, і серед тих всіх любов є найвища, найбільша. Я собі думаю саме так, бо віра і надія походить з любові. Знаєте, я думаю, що сьогодні нам усім може бути важко, у нас усіх деколи можуть руки опускатися, ми деколи можемо бути зневірені, ми інколи собі ставимо питання: “А як довго це ще буде тривати?” Я думаю, що немає, напевно, людини, яка би сьогодні в Україні чи за межами України не ставила собі ці запитання. Але мені особисто допомагає, коли я бачу приклад жертовних людей, відданих людей, які роблять неймовірні речі: хтось воює і захищає мене, хтось займається волонтерством, сьогодні багато людей в цілому світі, які моляться за Україну, це тисячі і тисячі людей. Сьогодні цілий світ молиться за Україну, і для мене – це надія, для мене – це віра. Для мене причиною того всього, чому люди мають надію, мають віру, є те, що вони люблять нас, вони не залишають нас. І тому заохочую також усіх наших читачів знайти тих людей, які є у вашому житті, які десь є поруч вас, про яких ви чуєте по телебаченню, чуєте в новинах, читаєте у фейсбуці, історії яких вас надихають: дивіться на їхній приклад! Я думаю, що може і цим людям не завжди легко, деколи і вони виснажуються, але потім вони йдуть вперед. Тому я заохочую нас йти вперед, не зупинятися. Не кажу, що нам буде легко, але ми переходимо через цю Страсну П’ятницю, прямуючи до світлого і славного Христового Воскресіння. Те, що Україна воскресне, я не маю найменшого сумніву. Але ми переходимо зараз через Страсну Пʼятницю. Ми змінюємося, ми стаємо іншими, у багатьох людей під час війни помінялися пріоритети: якщо колись пріоритетами, можливо, були матеріальні речі, статки, надбання, економічні добутки, то сьогодні це не є таким великим пріоритетом. Сьогодні те, що ми можемо бути живими, здоровими, робити добрі справи – це для багатьох людей стає пріоритетом в житті. Це ті цінності, заради яких вартує жити, і навіть життя віддати.

Дуже дякую Вам за Ваші слова, за те, що Ви змогли завітати до нас, поділитися своїм досвідом. Дякую за Ваше служіння, а також за те, що Ви провадите семінаристів теж своїм прикладом.

Щиро дякую! Заохочую також всіх молитися за покликання. Ми цими днями говоримо, що покликання зменшуються в цілому світі, але, Богу дякувати, Бог обдаровує Україну покликаннями. Тому молімося, щоб все ж таки і в Україні, навіть через призму війни, могли збільшуватися покликання до священства і до богопосвяченого життя.

Джерело: VaticanNEWS